Богданівські яблука

Катерина Білокур померла в червні. Коли сусідки сиділи на лавочці і чекали, що ось уже скоро винесуть труну з хати, раптом, серед дня, заплакало росою дерево біля хвіртки… до того часу, коли розповідь дійшла до цього місця, сльози на очах були вже у половини групи, разом з директором Богданівського музею. Скільки разів вона розповідала цю історію …

У Богданівці Білокур називали» ледащо«,»мазилка”. Коли прийшло запізніле визнання, на її картини все одно ставили відра і каструлі. Вбивчий сільський побут, вода в річці — не натаскаешься, прання в кориті, хвора безпорадна мати на руках…

Трохи раніше — Неждана вже пізня любов, листи йому на адресу Спілки письменників (іншого він не залишив), а коли хтось сказав їй, що він одружений, вона написала йому, щоб берег свою сім’ю і ніколи ні на кого її не проміняв. Його листи вона спалила, знайшли тільки конверти від них(дивно, так ?). А він її листи зберіг…

Її листів до різних людей залишилося, може бути, навіть більше, ніж картин. Пара листочків і конверт вицвітають зараз в музейній вітрині перед пічкою, скоро буде не розібрати слів … у цих листах немає жодної Коми, здається, немає навіть крапок (в школу її батько й мати так і не пустили) — але яка ж музика там звучить.

“Якщо можеш не писати — не пиши”, сказано було одного разу починаючому письменнику. А якщо не можеш не малювати, якщо для тебе це як смерть, якщо тоді і жити нема чого?

Коли через багато років цієї болісної і радісної всепоглинаючої праці вона сказала найріднішій людині:» Мамо, великі люди здаються, що я художник”, та у відповідь промовчала.

Скрипучі мостини Яготинської картинної галереї. Це залишки палацу Рєпніних (напевно, одна восьма його частина) — дожив до наших днів флігель. Чиї тільки ноги не ступали по цих вузьких дерев’яних сходах, в тому числі зовсім молодого Шевченка, але залишимо осторонь його тутешню історію.

І раптом так дивно з’єднуються в моїй голові і цей флігель, і лікарня Ван Гога з її крижаними ваннами в Сен-Ремі-де-Прованс, і яскравий будинок Моне в Живерні… тут, в Яготині, до музею була лікарня. Тут зробили марну вже операцію Катерині Білокур, в цій будівлі душа її покинула наш світ — і одночасно тут же вона залишилася, в картинах…

Залишилися сотні її саморобних пензликів. З паличок і прутиків, до яких прикріплені шерстинки хутра всякого звіра, від котів до куниць. Іноді шерстинок буквально дві … для кожної фарби — своя пензлик. Палітра — бите віконне скло…

За все своє життя Білокур не зірвала жодної квітки — говорила, що це як понівечити жіночу частку. Екскурсовод Яготинської галереї (Богданівка і наші сльози будуть пізніше) розповідає, що Катерина вибрала свою самотність сама — заміж так і не вийшла, тому що головною умовою всіх, хто сватався, було залишити малювання і займатися господарством. Але вона дуже шкодувала про те, що у неї немає дітей.

А якщо не слухати, а дивитися, — у принесеного лелеками немовляти — її обличчя. Дитині посміхаються Соняшники, згинають довгі шиї у вітальному танці лелеки. Але у так і не народженого сина — такі ж сумні і дорослі очі, як на іконах у іншого сина…

Розквітають в темно-синій ночі, і тут же згорають, квіти папороті, «виростають » Чарівні сни…

Чи помічав хтось до Білокур красу в такій досконалій прозі і нісенітниці, як бурячок, який по весні дістали з льоху? Там, у своїй темниці, він випустив листочки і корінці-ниточки — такий Кучерявий, нестримно прагне жити! Як вона — малювати …

І нарешті, такі ж « безпородні» богданівські яблука. Від них не виходить піти з першого разу. Таким медом налиті плоди, таким сонцем напоєні, так невагомі і в той же час наповнені… парять на картатій хустці між небом і землею. До скількох же відкриттів Катерина Білокур дійшла сама у своїй забутій богом Богданівці …

Спочатку квітка, а потім плід; одночасно не буває … яблука — це осінь. Але під ними, всупереч соцреалізму, гравітації і сермяжной правді, розпускається весняний яблуневий цвіт. Смислів може бути скільки завгодно. Є майстерність і є сили. Життя, здається, тільки почалося, хоч і прожито шість десятків років. Зовсім скоро заплаче дерево на Загребельній вулиці, але зараз нічого ще не болить, і стільки незакінчених і навіть не розпочатих поки картин, адже ще є час… є? Чи ні?

напевно, незважаючи ні на що, це красива історія. Без п’яти шість ранку я не знайду слів, щоб пояснити це краще. Нехай залишається так.

Гелена Завадська

PS. « що таке малювання? Це вміння пробитися крізь залізну стіну, яка стоїть між тим, що ти відчуваєш, і тим, що ти вмієш». Вінсент Ван Гог

Український Страдіварі та проблеми етноорганології. як намалювати музику — таке питання перед невідомими художниками не стояло. Просто навколо людини з сопілкою розквітав казковий чудовий світ …