Дитяча мрія

Думка про переїзд в США зріла у мене ще з дитинства. Напевно, причиною цього стали американські актори, яких я безмірно любив: Ван Дамм, Шварценеггер і Сталлоне (це я потім дізнався що вони не зовсім американці) запали в душу і я, як багато інших дітей, наслідував їх, намагався говорити як вони, виглядати як вони, навіть погляд їх копіював. Саме тоді я і вирішив, що виросту – поїду в Америку і стану голлівудським актором, таким собі новим Брюсом Віллісом або Стівеном Сігалом, а може навіть і крутіше.

А як мені подобалися американські Мультфільми, ну хіба може наш “мультик” про Нафаню, зрівняється з барвистими, живими качиними історіями або чіпом і Дейлом, які поспішають на допомогу. А кока-кола? Якою вона здавалася смачною, може це тому, що у нас крім ситро і квасу більше нічого і не було?

Подивившись по телевізору репортаж про Діснейленд, я зрозумів, що наша ракета, яка знаходиться в парку через дорогу і в якій пахне набагато гірше, ніж в туалеті, не межа моїх мрій. А атракціони, бувають куди цікавіше, ніж залізний барабан, в який потрібно залізти і бігти з усієї сечі щоб не впасти і не згорнути собі шию. Загалом як не закохатися в країну, де є Шварценеггер, дядько Скрудж і Діснейленд?

Дитинство пролітало, погляду відкривалося багато нових цікавих і невпізнаних речей, таких як Дівчата, Музика і т. д. Стоп музика! У підлітковому віці модно було слухати зарубіжну музику, в основному американську: Нірвана, Металіка, Продіджі, і т.п. ми волочилися під пісню Курта Кобейна «Згвалтуй мене дружок» (Rape me) і не розуміли, як можна слухати пісню про порваному вітрилі.

У 14-ти річному віці я зацікавився баскетболом, і мене зарахували в місцеву команду. Пізніше, граючи на чемпіонаті міста, я зрозумів, – не актор моє покликання, а баскетболіст. Я почав дивитися баскетбол по телевізору, і НБА мені подобалася куди більше чемпіонату Росії або України. Судячи з майок, в яких тренувалися мої одноклубники, а саме «Лейкерс», «Нікс», «Буллс» – вони теж віддавали перевагу американським клубам. Загалом, мрія про те, що виросту і поїду в Америку залишилася, але тепер я їхав туди баскетболістом.

Закінчивши школу, я вступив до університету на економічну спеціальність і був дуже здивований побачивши в списку предметів, такі науки як: хімія, фізика, Нарисна геометрія, сопромат і основи будівництва. Навіщо майбутньому менеджеру із зовнішньоекономічних зв’язків забивати голову пробірками, циркулями і екскаваторами, я не зрозумів досі. Вже на першому курсі я усвідомив наскільки зручно самому вибирати ті предмети, які в майбутньому мені можуть стати в нагоді, ну, як в американських навчальних закладах.

Ще мені дуже подобалося студентське життя, яке вели герої телесеріалу “Беверлі Хіллз 90210”, ось так би і мені: взяти після другої пари, стрибнути в кабріолет (не відкриваючи двері) і покотити з подругою на пляж, ось це життя! Нічого закінчу Універ, зароблю трохи грошей і вкачу за океан.

Моя перша робота. Про роботу я замислювався ще з першого курсу, Як же: свої гроші, незалежність від батьків, повагу однолітків. Але знайти роботу, виявилося важче, ніж я думав. Виявляється, ніхто не хоче до себе брати студента денної форми. Ніхто, крім компанії “МакДоналдз”. Туди-то я і влаштувався, пропрацював я там, правда, не довго, ну, як наївся, так і звільнився. 

Через два місяці після закінчення навчання, у мене з’явилося симпатичне кільце на безіменному пальці. Сім’я, робота, квартира, ремонт, машина, одним словом – побут, затягнув так, що я геть забув про свою дитячу мрію. Однак, якось раз, дзенькнув мій стільниковий і з його динаміка протріщав незнайомий голос: “Братуха Привіт, скільки років, скільки зим, дізнався?». Коротше, дзвонивмій старий шкільний товариш, з яким я не спілкувався вже багато років і про існування якого вже давно забув. Виявляється, цей кориш, вже давно живе в Штатах, а сюди приїхав провідати бабусю або щось типу того. Загалом, я з ним зустрівся. 3-х годинний монолог мого старого-нового кента і 8 пляшок пива, змахнули з моєї дитячої мрії пил і натерли її до блиску.

Про Грін карті, яка дає посвідку на проживання в США, я чув давно, а переможця цієї лотереї бачив вперше. “Все буде ок«, – говорив він мені, – »скинеш мені всі дані і фотки, а я за тебе накреслюю все що потрібно”.

Через 3 місяці після моєї зустрічі з американським однокашником, настав період подачі заявок на участь в лотереї. Анкети я заповнив сам: і на себе, і на дружину, не тому що, хотів цим сказати – мовляв, і сам зможу, а тому що собі довіряю більше.

Час розгляд заявок летів швидко, а бажання виїхати зростало все більше. І ось годинник зупинилися-чекаю вердикту, точніше пакету з Кентуккі, якщо він прийде – я виграв, якщо ні – ні, все дуже просто.

І він прийшов. Точніше його приніс листоноша. Радості повні штани, що й казати. Обдзвонив всіх тих, хто знав, що я беру участь в лотереї, з друзями цю справу добре обмили, загалом, зробив все як годиться. Тепер залишилося заповнити дані, відправити їх і чекати другий пакет…і тут, мою ейфорію як рукою зняло. «Стоп. А як же квартира, яку ми тільки ось купили, ми ж так довго цього чекали? А робота? Адже мене 3 місяці тому раптово підвищили. А батьки? На обличчях яких бачив посмішку, а в очах сльози. А друзі? Які часом набридали, але без яких не уявляв свого життя. Як бути з цим?».

Дилема. Я і не думав що все так складно. Ні, звичайно, я знав, що виникне маса труднощів з переїздом, але я і не підозрював як це важко морально. Залишити все як є, і розвиватися тут, адже перспективи є, або піти на поводу у дитячої мрії, яка може привести в казку, а може і до втрати того, що з таким трудом було нажито. Зважуючи всі “ЗА» і «проти»можна зійти з розуму, але вибір робити потрібно, адже часу ні так і багато, а на думку мимоволі приходить прислів’я: “обережніше з мріями, адже вони можуть збутися”. 

Сергій Грановський

Спеціально для сайту www.usa-info.com.ua

25.10.2009 р.