Чому живучи в США ми не сумуємо за Батьківщиною: ким ми там працювали і чому поїхали

Катя і Діма

Сьогодні я розповім про одну сім’ю, яка переїхала в США і ось уже кілька років живе тут. Я поцікавився у них, Чи не шкодують вони про те, що переїхали в Америку.

Їх історія

ми обидва виросли в сім’ях вчителів-мої мама з татом були обидва вчителями, Димін тато був пожежником, а мама вчителькою.

Наші сім’ї хоч і не були багатими, але їх всі поважали. Наші батьки намагалися зробити з нас успішних людей.

Коли мені було п’ятнадцять років, моя мама і старший брат вирішили зробити собі Закордонний паспорт. Мама хотіла і за мене подати на закордонний паспорт, але я скрикнула, що не треба: Харків – найкраще місто на землі і я з нього нікуди не поїду.

Ми з Дімою закінчили школи, коли нам обом було по 16 років. Я закінчила школу із золотою медаллю, Діма теж був одним з кращих учнів.

Але толку від моєї медалі було нуль. Напевно вона мені потрібна була тільки для фоточок на випускному, більше застосування в житті їй не знайшлося.

Коли мені було 17 років, я вчилася на другому курсі університету і тоді повернулася в Україну моя найкраща подружка, яка втекла вчитися в Австрію.

Я у неї запитала, як це жити, вчитися і працювати в Австрії. На що вона мені відповіла, що це дуже складно, але все класно і воно того варте.

Потім вона у мене запитала, чи не збираюся я кудись переїжджати і я відповіла, А навіщо, мені і тут добре, у мене тут друзі, сім’я. 

Як же без них в чужій країні і взагалі Харків-найкраще місто на землі, я звідси нікуди, ніколи не переїду.

ХарківХарків

але потім все стало змінюватися

з Дімою ми познайомилися на навчанні в університеті і практично відразу стали дружити.

Коли ми з Дімою закінчували Другий курс інституту, то зрозуміли що, бути кращими друзями нам мало і стали парою.

Наш найкращий друг Лешка, який також навчався в нашій групі, їде влітку в Техас за програмою Work and Travel.

Ми вирішили, не будемо від нього відставати і поїхали подорожувати Україною і поїхали до Львова.

І відразу закохалися в це місто і зрозуміли, що хочемо там жити. Це була наша наймасштабніша мрія-переїхати до Львова.

в кінці літа повернувся наш друг з Америки і ми тут же з ним зустрілися і стали його розпитувати.

Загалом він нам все розповів, як там класно, що він побував в Нью-Йорку, Чикаго, показав всі свої фотографії звідти.

А ми просто сиділи з відкритими ротами і думали, от би було здорово теж з’їздити в Америку.

вирішили треба їхати в Америку

Тоді ми зрозуміли, що ми теж хочемо поїхати в Америку на розвідку. Але звідки взяти три тисячі доларів у наших сім’ях?

Гроші все-таки вдалося, нам довелося все робити дуже швидко. Закордонних паспортів у нас не було і потрібно було їх терміново робити.

Англійська у мене був м’яко кажучи не дуже, у Діми трохи краще. Але все одно ми вирішили їхати в Америку і ми поїхали.

І це були найкрутіші три з половиною місяці в моєму житті, незважаючи на те, що ми працювали на жахливій роботі в парку атракціонів на мінімальну зарплату в Техасі.

Але все одно я була настільки вражена цією країною, що я сказала: Діма, я залишаюся, я не повернуся назад в Україну.

І це сказала я-та, хто взагалі навіть закордонний паспорт робити не хотіла. Кажу не поїду назад, не повернуся, мені тут добре.

але Діма не хотів залишатися нелегально і умовив мене повернутися назад.

Х’юстонХ’юстон

повернення в Україну

І коли ми повернулися назад і ти бачиш як люди живуть у тебе в країні, і як люди живуть в Америці-хочеться просто ридати.

Коли ми від’їжджали на автобусі від аеропорту в Борисполі, я побачила першу дев’ятиповерхівку і я заплакала.

двір нашого будинку в Харковіще одне фото

Я більше не хотіла жити ні в Харкові, ні у Львові, я хотіла назад в Америку.

Загалом ми повернулися в Україну, а моя найкраща подружка, яка навчалася в Австрії емігрувала до Канади слідом за своєю мамою і сестрою.

Потім емігрував до Америки наш найкращий друг, завдяки якому ми і потрапили в США.

На той час в Україні вже пройшла революція і на Донеччині почалася війна.

Долар був по 13 гривень і нам обом важко було взяти себе в руки. Ми пошкодували, що повернулися.

На батьківщині ми були чужими, ми закінчували університет і розуміли, що толку від цього не буде.

ми підробляли аніматорами, знаходили якісь шабашки, але на життя цього все одно не вистачало.

Друзів поруч практично не було-всі поїхали. І ми знали, що вони більше не повернуться.

Загалом ми не бачили тут свого майбутнього. Знову ж таки, хтось може бути щасливим і успішним в СНД, а хтось ні.

Це дуже сумно-відчувати себе чужим у своїй країні. На той час нам відмовили в туристичній візі США.

Діма почала вивчати нову професію-Графічний дизайн. І працював на турецьку компанію. Я теж не сиділа на місці.

ми жили то у моїх батьків, то у батьків Діми. Наші справи могли б і налагодиться, але ми вже просто не хотіли жити в Україні. 

нарешті удача посміхнулася нам

ми всіляко намагалися повернутися в Америку, поки нарешті то я не виграла Грін Карту.

Ми 4 рази були в Америці за трьома різними візами і Ми полюбили цю країну з першого погляду. За її простоту, чистоту і добрих людей.

ми б могли чогось досягти і на батьківщині, тільки це б зайняло у нас набагато більше часу.

У нас би не було там власного будиночка і машини до 25 років, ми б не змогли допомагати батькам в такому віці.

а тут це можливо

Працюючи на звичайних роботах у нас тут є своя квартира, нехай і невелика, але ми ж тільки починаємо. У нас є і своя машина і батькам ми допомагаємо.

Наш автомобіль – Chevrolet Equinox 2015 року. Купили за $ 9.500Наша квартира в Північній Кароліні. Знімаємо за $ 940 на місяць

Люди запитують чи сумуємо ми за Батьківщиною

Ні, тому що у нас там нічого не було. Всі друзі точно також поїхали як і ми, нам там нема за що було зачепитися, у нас не було свого куточка, ми просто були вантажем на шиї у батьків.

Тим більше зараз 21 століття, ми можемо хоч кожен день телефонувати з батьками, або спілкуватися по скайпу. Або взагалі зробити візу і приїхати в гості.

Тут у нас є всі , крім родичів. Та й давайте начистоту, деяких родичів краще і не бачити.

Там у нас не було нічого, а тут у нас є все про що ми тільки побажаємо. Я не знаю чи повернемося ми коли-небудь на батьківщину-на це питання у мене поки немає відповіді.

Ми не знаємо, як життя може повернутися, всяке в житті буває, але поки що ми нікуди з Америки їхати не збираємося.

Ми б взагалі не хотіли залишати США до тих пір, поки не отримаємо американське громадянство. Поки у нас його Немає, Ми будемо подорожувати тільки в межах країни, а після того як вона у нас вже буде, то можливо коли-небудь ми вже з’їздимо до себе на батьківщину.

Але поки у нас такого бажання немає.

ставте палець вгору і підписуйтесь

Читайте також :

Побачивши Детройт був приємно здивований: зараз це місто не гірше багатьох столиць СНД

У США від голоду я точно не помру: якщо немає грошей – в Америці не пропадеш

Село в США. Показую глуху американську глибинку

сходив в лазню з американцями: тепер я боюся ходити в сауну разом з ними

Імміграція в США при байдені – нелегалам дають грін карти