Турагенти воєнного часу-Анна Крокус

Гендиректор компанії Crocus Tour Анна Крокус поділилася з Turprofi.com.ua своїми військовими буднями:

– Війна застала мене в Римі. Я полетіла туди на турвиставку, а вночі дізналася, що війна. На виставці не залишилася. Ми з подругою (вона теж турагент) відразу купили квитки і полетіли ранковим рейсом до Варшави. Добиралися додому чотири доби, і це був якийсь жах. У Рим я летіла в білому капелюсі і білому пальто — і в такому вигляді спала на вокзалах.

Витягла свою дитину і маму з Києва — відправила їх з друзями в Карпати, а сама залишилася. Намагалася вивезти з Харкова сестру. Два тижні вона була під жорсткими бомбардуваннями — це дуже страшно. Ми їхали по центру Харкова і коли почали бомбити, злегка притопили: так швидко я ще ніколи не збиралася. Ми виносили речі з сьомого поверху, ліфти не працювали, але все вийшло. Я як справжній хохол (сміється) витягла з собою навіть квіти. У мене взагалі пунктик щодо квітів. Нещодавно ледве прорвалася в свій офіс в центрі Києва (там велика будівля і все закрито) через чорний хід, пішки піднялася на шостий поверх, полила всі свої квіточки. Потім стало шкода ті, що в коридорі стоять — ми з подругою всі ці великі діжки зрушили в офіс і я тепер приїжджаю їх регулярно поливати. Судячи з усього, ніхто туди не їздить… Зате коли війна закінчиться, квіточки живі будуть.

Так от, в Харкові у нас монстера не помістилася і вже ми її тягнути не стали-бомбили там жорстко і снаряди поруч падали. Так що поїхали. Сестра була у Вінниці, потім приїхала до мене на допомогу.

Коли в місті комендантська година, волонтерські посвідчення не діють. Виходити не можна. Але якщо пощастить, можна цілий день спати.

Зараз я вдома – в Києві на Осокорках. Кожен день їжджу в штаб. Спочатку ми просто збирали речі по знайомих, розуміючи, що вивозять людей з Бучі та інших місць. І що їм може щось знадобитися.

Ну і так вийшло, що ми з Юлею Мешковською доставили все те, що пожертвували люди, до місця прийому біженців. Знайшли людину, яка допомогла донести, а там нам виділили окрему кімнату, бо спочатку все лежало великими купами і нам довелося все Сортувати. Сьогодні там буквально склад-я не очікувала, що у нас такі чуйні люди і так активно почнуть допомагати. Кілька днів тому привезли більше сорока колясок і нас навколо навіть стали лаяти, тому що все цезаймає місце. Кімната заставлена дитячим харчуванням, памперсами, дитячим одягом — дуже багато всього. Знайшли тапчан і спорудили з рекламних щитів ширми, щоб вийшло окреме місце для годуючих мам. Накрили все пледами, міняємо пелюшки одноразові, поставили на підвіконня присипки, памперси різних розмірів і вологі серветки — все пристойно. Тепер до нас стоїть черга з немовлят. Іноді мами просяться на ніч.

У кожну комендантську годину сиджу і думаю: А раптом привезуть людей, а там нікого немає і ніхто їм нічого не дасть…

– ця допомога людям дійсно важлива?

– Ви б бачили, якими щасливими стають обличчя, коли їм кажеш, що коляску можна взяти безкоштовно. Вони не вірять. Головна складність для них в тому, що буквально недавно вони мали все, жили в достатку, але в один момент втратили все. Деякі вибігали з будинків у піжамах. Нещодавно привезли 13-річну дівчинку Леру, яка була по пояс мокра, бо під час евакуації через міст їх почали обстрілювати і вона в мінус вісім градусів побігла через річку. Ми її повністю переодягли.

Іноді привозять дітей у яких взагалі загинули батьки. Наприклад, хлопчик Ваня. Даю йому іграшки, поруч сидить його тато весь побитий. І я запитую: “де твоя мама?”А він спокійним голосом каже:»Маму вчора вбили”. Видно, що дитина відчужена. Це дуже важко. Або, припустимо, сім’ї нормальні, але коли ти даєш їм якийсь одяг, мамипочинають плакати і намагаються мене переконати, що вони нормальні, що вони не бомжі, не жебраки. Це теж дуже важко. Ми намагаємося до них донести, що ми не вважаємо їх жебраками, що люди просто діляться своїм, а деякі і нові речі віддають. І ми всі розуміємо – просто люди вас підтримують. Ця атмосфера дуже тисне. Це непросто.

Тому я закупила у Вінниці заспокійливих (часто приїжджають старички, які просто ридають) і дитячих панадолів — особливо таким дітям, яких привозять голими. Даємо мамам з собою ці сиропчики-раптом в поїзді підніметься температура, а їм довго їхати. Вже бачимо, що людям треба – і день у день все з’являється. На щастя, українці щедрі і підтримують один одного.

Нещодавно сиділа жінка – у неї четверо дітей, яких ми повністю оформили. Видно, що вона до цього не бідувала – обличчя доглянуте, вії нарощені. Сидить плаче. Запитуємо, чи дати їй заспокійливе, а вона каже, що не може повірити в те, що відбувається: «ми вибігали в чому є, тому що почали бомбити. У мене там сорок свиней залишилося, господарство, є маленька ферма, на якій ковбаси виробляють. А тут з собою-ні копійки. Взагалі нічого”» Мизапропонували грошей, але вона відмовилася, каже, на Заході вже друзі чекають, але розуміння того, що вона сидить на вокзалі в одному спортивному костюмі, хоча вчора у неї була і машина, і будинок двоповерховий… Атмосфера серед людей гнітюча. Була бабуся з чотирма онуками. Вони сиділи з нею в підвалі, а батьки щось робили нагорі. І коли їх солдати почали з підвалу діставати, батьки були вже мертві. Старшій дівчинці вісім років. Заспокоїти бабусю було дуже складно.

Я, до речі, звернула увагу, що сімей з однією дитиною дуже мало. В основному їдуть сім’ї з чотирма, п’ятьма, шістьма дітьми. Уявіть шістьох дітей і одну маму з ними. А чоловік на війні.

Ще не до кінця евакуювали людей з Вишгорода. Найважчі, звичайно, були з Бучі, Гостомеля та Чернігова. З Чернігова привозили всіх просто морально вбитих. Вже з Боярки та інших маленьких місць — легше. Але ще чекаємо з Вишгорода, де люди сидять в блокаді і їх ніяк не виходить дістати. Ні зв’язатися не можна, ні дізнатися нічого. Багато в підвалах, без їжі, води, тепла, опалення. Підозрюю, що наша кімната ще якийсь час буде працювати. Вже навіть спеціально людей до нас приводять, мовляв, тут вам допоможуть.

– А не було бажання виїхати з Києва?

– Перебувати під обстрілами може не кожен. Ось у мене наприклад сестра інша, І я б хотіла, щоб вона подалі звідси поїхала. Тому що є люди, які можуть допомогти, але в таких ситуаціях будуть губитися. Я ще в 2014 році їздила в АТО вивозити поранених друзів і вже була під обстрілами. Знаю, що це. І це для мене не те щоб нормально, але знайоме. А людям, для яких це вперше, дуже страшно. Страшно всім. Просто я це вже проходила. Ті, хто поїхав, вчинили правильно. Кожналюдина оцінює свої психологічні можливості. У мене є знайомий у Харкові, який з початку війни весь час сидить у метро. І я його запитую: “Навіщо ви сидите там? Чому не виїдете з міста?”Вони пояснюють, мовляв, а раптом щось з житлом. Ну ось мені ніщо не завадило повернутися до Харкова і забрати машину сестри. Я чітко оцінюю ситуацію, я перевірила своє житло, я впевнена, що ще раз мотнусь туди, тому що ще буду везти гуманітарку. І насправді зараз все налагоджено.

Що стосується людей, які поїхали, то я можу назвати багатьох, хто виїхав і допомагає зараз з-за кордону. Наприклад, турагент Таня Осика відправила величезну кількість допомоги до Харкова. Іра Веденєєва і Віка біла з Італії відправляють гуманітарну допомогу. Стільки дитячих речей від них приїхало. Люди не просто десь там, а допомагають дуже серйозно.

Але і тут хтось теж повинен знаходитися і все це робити-серед гуманітарки такий хаос. Люди виїжджають і дякують нам. Хтось допомагає старичкам і возить ліки, багато людей на різних позиціях щось робить-і це мене надихає. Мене надихає наш президент, який теж з нами і нікуди не подівся — це єдність і це круто. І таких людей багато. І ті, хто поїхав, теж допомагають. Вони допомагають своєму майбутньому повернутися сюди, щоб тут все було добре.

– а що будете робити після війни?

– Знаєте, всі запитують, чим я знімаю стрес… Я збиралася дачку оформляти: купила ділянку, планувала будиночок якийсь побудувати і поназаказивала до війни дерев, гортензій, троянд. У березні мені їх повинні були привезти і я повинна була все це вже висаджувати. І мені настільки прикро зараз (нехай навіть це звучить по-дитячому), що війна почалася до того як я посадила свої рослини. Я так їх люблю. Тому зараз, коли є вільна хвилинка, дивлюся різні дачні та ландшафтні блоги, на красиві патіо і так мені це душу гріє. Мрію, що коли закінчиться війна, буду займатися своїм садком.

– а помідори?

– я більше люблю квіти (сміється). Мені до картоплі і помідорів мама в дитинстві полювання відбила. так що навряд чи я буду їх у себе садити.

Turprofi.com.ua, 21.03.2022

Читайте наші новини у телеграм-каналі Turprofi.com.ua

Що робити з податками? 

за кордоном залишається близько 10% українських туристів

Українські літаки пропонуються у мокрий лізинг

повернення неповоротних квитків і грошей за Тури

турагенти і війна: Павло Григораш

турагенти воєнного часу

що робити з готівковою гривнею за кордоном?

турбізнес в умовах війни

туристи залишилися залишилися за кордоном-не пощастило?

Айфони як свідки турагентських злочинів

у Хургаді відкривають новий Xanadu Makadi Bay